Звільнення за угодою сторін або за власним бажанням?

Останнім часом у працівників та роботодавців виникає багато запитань щодо порядку звільнення за угодою сторін. Для правильного розуміння цієї підстави звільнення слід проаналізувати суть і процедуру трудових відносин, які виникають між роботодавцем і особою, яку приймають на роботу.
Відповідно до статті 21 КЗпП України трудовий договір – це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
У частині першої статті 24 КЗпП України зазначається, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Далі наведено перелік випадків, коли трудовий договір повинен укладатися лише в письмовій формі. Таким чином, законодавець допускає укладення трудового договору і в усній формі. Більше того, у частині четвертій статті 24 КЗпП зазначається, що трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи.
Угода сторін на звільнення може бути досягнута незалежно від того, хто перший проявив цю ініціативу. Пункт 1 статті 36 КЗпП є універсальною підставою припинення трудового договору, що не потребує будь-яких додаткових пояснень. Цією підставою можна замінювати будь-які інші, передбачені законодавством, навіть у разі звільнення з ініціативи роботодавця, коли працівник погодився замінити, наприклад, звільнення за прогул чи систематичне невиконання своїх обов’язків на угоду сторін. Недарма звільнення за угодою сторін є першою причиною у системі підстав розірвання трудових відносин серед перелічених у статті 36 КЗпП.
Підтвердженням ініціативи працівника про звільнення за угодою сторін є, як правило, його письмова заява. Основним документом будь-якого розірвання трудового договору є наказ керівника про звільнення працівника, за яким проводиться остаточний розрахунок і видається трудова книжка.
Інший порядок застосовується при розірванні трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника (звільнення за його власним бажанням). У частині першій статті 38 КЗпП передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. Тобто працівник попередив роботодавця про свій намір звільнитися з роботи, але ще два тижні продовжує виконувати свої трудові обов’язки.
У частині першій пункту 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 6 листопада 1992 року № 9 зазначається, що при домовленості між працівником і роботодавцем про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП договір припиняється у строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника і працівника.
Роботодавець не має права звільнити працівника «за власним бажанням», якщо той про це не просив і не подавав відповідної заяви, а подав заяву про звільнення «за угодою сторін».
Якщо роботодавець і працівник обопільно домовляться про скорочення строку попередження, а підставу звільнення змінять із власного бажання працівника на угоду сторін, то допускається звільнення за пунктом 1 статті 36 КЗпП. Для цього необхідна інша письмова заява працівника стосовно звільнення його не за власним бажанням, а за угодою сторін, що суттєво змінює правовий статус такого звільнення.
Якщо працівник вимагає звільнення за власним бажанням у зв’язку з тим, що роботодавець не виконує вимог законодавства про працю, умов колективного договору чи угоди, то цей працівник відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП має право на підставі статті 44 КЗпП отримати вихідну допомогу в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.При звільненні за угодою сторін такі виплати законодавством не передбачені.
Працівник може звільнитися за власним бажанням раніше двотижневого строку в разі, коли в заяві зазначить причину, яка унеможливлює подальшу роботу:
переїзд на нове місце проживання;
переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість за межі населеного пункту;
вступ до навчального закладу з відривом від виробництва;
неможливість проживання в даній місцевості, підтверджена медичним висновком;
вагітність, догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом, догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку або інваліда І групи без медичного висновку;
вихід на пенсію;
прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин, підтверджених документально.
Роботодавець у цих випадках повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник. Такі ж вимоги встановлено законодавством для дострокового розірвання строкового трудового договору з ініціативи працівника (ст. 39 КЗпП). Ця норма закону конкретизує дострокове звільнення працівника, якого було прийнято на роботу за строковим договором, і її не можна підміняти статтею 38 КЗпП про розірвання безстрокового трудового договору.